Сергій Жадан "Інтернат"

Fyshe4ka

Скрытый текст. Необходимо зарегистрироваться.

Alisija

Я Інтернат прочитала двічі. перший раз був десь місяці через 2 після початку повномасштабного вторгнення. мене тоді переклинило і я читала всю літературу про війну в Україні.
зараз перечитала, обдумуючи деталі. зараз я зрозуміла, що мені шкода тільки малого,якого мало того. що заперли в інтернат. так і ще й витягати вирішили аж через рік від початку війни... Вчитель викликає відразу через відсутність власного я, власної думки. ні те, ні се... племінник кличе його Пашка. от таке і моє ставлення до нього.
страшно усвідомлювати, що ті. хто лишився на донбасі в більшій мірі не хочуть навіть вдумуватись: хто наші? це які?
кожен рятує свою шкуру, а іноді просто шубу...
мені сподобалась книжка на 100%, бо вона саме не про війну криваву, а про війну всередині: села, вокзала, душі людської
оцінка 5

Кіра

Перший раз я читала «Інтернат» десь за рік після його публікації. Скажу чесно - мені не зайшло. Я навіть спочатку хотіла не перечитувати. Але взялась знову і не пожалкувала, бо на фоні війни почала смакувати метафорами Жадана, його вмінням додати барв в сіру буденність, описати природу і людей так, що до них проникаєшся якимось розумінням. Його варто прочитати тільки заради вишуканої мови і ювелірно виписаних описів.
Для мене це роман не скільки про війну і військових, а людей які опинились в цій м'ясорубці. Хтось з власної волі, бо чекав на русський мир, а хтось став заручником ситуації, як багато наших знайомих і рідних зараз. Ця триденна подорож вивертає душу і показує людей без прикрас. Цей Паша живе за течією, щось любить і щось знає, але нічого не вирішує. Не сказати, що йому таки байдуже, просто так краще і зрозуміліше. Він же маленька людина, простий вчитель. Якому навіть достеменно не відомо, мабуть, на чиєму він боці. Аби його не чіпали. І от вперше в житті він вирішив щось зробити (ну не сам вирішив, а батько надоумив), але він все ж таки відірвав свою сраку і пішов в інтернат забирати племінника. Дійсно вчинок! Автору дуже класно вдалось уникнути засудження, ярликів і поділу на чорне і біле. Війна проходить по героях роману нещадним катком. Дійсно, після 24 лютого це сприймається інакше. Зовсім. Особливо, коли довелось витягувати свою родину під цілодобовий гуркіт артилерії і сидіти в автобусі, який петляє трасою під мінометним вогнем.

Найбільше мені шкода малого. Мені завжди шкода дітей. Бо вони точно не обирали стільки випробувань і такого жаху. Попри будь-яку позицію своїх родичів і політиків. І тому повністю підтримую автора в переконанні, що ніколи не зітреться з памяті це жахіття. Воно житиме в нас відлунням болю і страху.

Цитата:

Можна все це забути? — запитує Паша сам себе. Звісно, що можна, відповідає він сам собі. Звісно, що так. Я про все забуду, переконує себе Паша, і малий теж забуде. Не треба йому всього цього пам'ятати, ні до чого йому цей запах сірки й сирого людського м'яса, не варто йому згадувати цей бруд під нігтями. Людина не має тримати в пам'яті стільки страху й злості. Як із цим потім жити? Він усе забуде, з ним усе буде добре, він забуде про інтернат, про сирітство, про відчуття замкнутості, з яким прокидаєшся в чорному підвалі. Хай краще згадує щось хороше, щось, що не викликає ненависті й відчаю. Запах дому, або запах дерев на подвір'ї, або запах відлиги — січневої, тривалої, що пахне рікою. Він згадуватиме відлигу, запевняє себе Паша, обов'язково згадуватиме. Жодної крові, жодного металу. І що пристрасніше він себе переконує, то чіткіше й упевненіше розуміє: нічого подібного, ніхто нічого не забуде, ніхто нічого не залишить у минулому, і малий, хоч би що з ним далі відбувалося, тягнутиме за собою ці спогади, як торби з камінням, і цей запах рваної шкіри й солоних чоловічих сліз переслідуватиме його до кінця його днів, і тінь інтернату стоятиме за його спиною, хоч би де він був, хоч би в яких сонячних місцинах опинився.

Від мене 5