Вадим Жук

* * *

Когда задвигалось и загремело,
И на столе запрыгал суп в кастрюле,
Попрыгал, а потом упал.
Игрушки сразу лица отвернули -
Не их это игрушечное дело.
Тогда он в шкаф залез.
Он в нём лежал и спал.

Потом проснулся, покричал, поплакал,
Поел размякшую картошку с пола,
И взяв с собою синюю собаку,
Вернулся в шкаф.

Теперь его на свете нет.

Среди истлевших пиджаков, подолов,
Когда-нибудь найдут его скелет.
Нашедшие могли бы засмеяться -
Скелет в шкафу!

Никто не засмеётся.
Достанут этот маленький скелет,
Вцепившийся в бесцветную собаку
И вынесут на страшный белый свет.

30 июня 22

оттого адреса мои на мхедрули, деванагари,
что в краю моем воцарились скользкие твари:
те, кто знает им имена, ждут тюрьмы, кто не знает, стоят вдоль плаца
говорят, в глаза им смотреть нельзя, а тем более - улыбаться

их машины везут разруху и муку вдовью,
их приходится заправлять человечьей кровью.
те, кто видит это, кричат мне в трубку: "но как могли вы?.."
и я делаюсь горше пепла,
белее глины

гибель всходит вслед за невежеством, аккуратно
мне самой нет больше пути обратно
все о чем я пела, что мне учить задавали на дом
выбито снарядом, накрыто "градом"

"погляди, - говорят, - весна". но цветущее тонет в дыме.
зрячих я узнаю в толпе: они стали как мел седыми.
иногда на бульварах пестрого взору юга
мы встречаемся, и без слез не обнять друг друга

я люблю мою землю, и я ношу о ней память в горле.
все забрали, но колыбельной одной не стерли:
ходят кони, пою ребенку, да над рекою:
где бы ты ни звал меня, я услышу.
и успокою.

Вера Полозкова
28.04.2022

Декому краще вдаються приголосні, декому голосні.
На неї не можна було не звернути увагу – вона сміялася уві сні.
Я подумав: вона так легко вгризається в шкіру, не знаючи, що ця шкіра моя.
Якщо вона коли-небудь прокинеться – добре було б дізнатись її ім’я.

Добре було б знати, звідки вона прийшла й куди поверталась вночі,
хто живе за тими дверима, до яких підходять її ключі,
чому вона нічого не може згадати й звідки в неї всі ці знання.
Якби наряд перевірив її кишені – хтось би точно отримав нове звання.

Якби вона почала писати спогади про кожну з отриманих ран,
її книга мала б такий самий успіх, як тора або коран,
чоловіки читали б цю дивну книгу, відчуваючи власну вину,
і палили б її на площах столиці, перш ніж почати війну.

Чоловікам не варто знати про наслідки, їм достатньо причин.
Коли їм, зрештою, дається все, вони наповнюють його нічим.
Коли вони говорять про спільне, вони мають на увазі своє.
З ними краще не говорити про те, що буде, щоби не втратити те, що є.

Але вона прокидалась і все починалося саме тоді.
Вона добре трималась на сповідях, на допитах і на суді.
Вона говорила, що краще зброя в руках, аніж хрести на гербах.
Коли вона вимовляла слово любов, я бачив кров на її зубах.

Стережіть її, янголи, беріть під крило легке.
Скажіть їй хай зберігає спокій, коли входить в чергове піке,
хай поверне мої рукописи, моє срібло й моє пальне,
до речі, спитайте її при нагоді, чи вона взагалі пам’ятає мене.

Жадан

LIra, очень красиво!

Сашунечка, і у Kozak system є пісня Коли вона на ці вірші

LIra,якраз зачитала ці вірші (пісня не дуже зайшла), ти як знала. Що Полозкова, що Жадан - улюблені.
Але ось цей вірш і пісня, власне, Козак Системс просто перевертає, як ЦЕ можна було написати в 28 років?

Ну скажи — хіба не фантастично,
Що у цьому хаосі доріг
Під суворим небом,
Небом вічним,
Я тебе зустрів і не зберіг?
Ти і я — це вічне, як і небо.
Доки мерехтітимуть світи,
Будуть Я приходити до Тебе,
І до інших йтимуть
Горді Ти.
Як це все буденно!
Як це звично!
Скільки раз це бачила Земля!
Але ж ми з тобою…
Ми не вічні,
Ми з тобою просто — ти і я…
І тому для мене так трагічно
Те, що ти чиясь, а не моя.

24.09.1962

Симоненко


А ось цей не можу часто читати, занадто він реальний, аж страшно

***
Візьми лише найважливіше. Візьми листи.
Візьми лише те, що зможеш сама нести.
Візьми рушники та ікони, візьми срібні ножі,
візьми дерев’яні розп’яття, золочені муляжі.

Візьми хліб і городину, потім іди.
Ми ніколи більше не повернемося сюди.
Ми ніколи більше не побачимо наші міста.
Візьми листи. Всі. До останнього злого листа.

Нам ніколи не повернутись до наших нічних крамниць.
Нам ніколи не пити з сухих криниць.
Нам ніколи більше не бачити знайомих облич.
Ми з тобою біженці. Нам з тобою бігти крізь ніч.

Нам з тобою бігти вздовж соняшникових полів.
Нам з тобою тікати від псів, спати поміж волів.
Нам збирати воду в долоні, чекаючи в таборах,
дратувати драконів на бойових прапорах.

Друзі не вернуться, і ти не прийдеш назад.
Не буде задимлених кухонь, не буде звичних посад,
не буде сонного світла серед нічних осель,
не буде зелених долин і заміських пустель.

Буде розмазане сонце за плацкартним вікном.
Буде холерна яма, залита вапном.
Буде криваве взуття на жіночих ногах,
вимучені вартові в прикордонних снігах,

підстрелений листоноша з порожнім мішком,
підвішений за ребро священик із безжурним смішком,
цвинтарна тиша, гамір комендатур,
списки загиблих, друковані без коректур,

такі безкінечні, що навіть часу не стає
шукати в них щоранку ім’я своє.

Сергій Жадан

Мені теж, але мені у більшості випадків оригінал подобається більше, ніж чиясь інтерпретація))
Але Козак Систем треба віддати належне за популярізацію поезії. Це теж важливо

Геній

Я прийшла трохи похизуватися - була на концерті Жадана

Нагадаю, що я не люблю поезію взагалі

Але поповнила список тих віршів, що мене вразили.

Як ми будували свої доми?
Коли стоїш під небесами зими,
і небеса розвертаються й відпливають геть,
розумієш, що жити потрібно там, де тебе не лякає смерть.

Будуй стіни з водоростей і трави,
рий вовчі ями й рови.
Звикай жити разом з усіма день при дні.
Батьківщина – це там, де тебе розуміють, коли ти говориш вві сні.

Клади камінь при камені, будуй свій дім,
на глині, на чорноземі твердім,
вибирай у землі з кишень вугілля й сіль.
Кожен повинен мати дах для поминків і весіль.

Потрібно мати місце, якого буде шкода.
Вода чогось варта, якщо це питна вода.
Коли справді шукаєш винних, то це не ми.
Все життя ми будували свої доми.

Брила до брили, цвях по цвяху, стіна до стіни.
Якщо можеш мене спинити, ну то спини.
Але якщо хочеш, щоби мене тут не було,
доведеться крім мене забрати й моє житло.

Поближче до сонця, подалі від пустоти.
Дерева будуть рости, діти будуть рости.
На тютюновому листі виступає роса.
Ми будували так, ніби вивершували небеса.

Мов упорядковували висоту.
Ніби словами наповнювали мову пусту.
Ніби повертали речам імена.
До брили брила, по цвяху цвях, до стіни стіна.

Голос сильним дається для співу, слабким для молитов.
Мова зникає, коли нею не говориться про любов.
Ночі не мають сенсу без темноти.
Світи наді мною, чорне сонце, світи.

І я і тепер у мене ще й книга з автографом є 40 рочків дитині скоро але ж треба собі маленькі радощі вигадувати))
Бо як сказав сам Жадан:
«Радість - це те, що дається з боєм.
Ні краплі смутку, ні краплі сумніву.»

+ + +

Я залишаю це дивне місто,
місто прощених і прокажених,
яке тримає – впевнено й міцно
робочі долоні в глибоких кишенях.
В якому ніколи не сплять чорнороби,
в яке прибувають нічні експреси,
в якому про успіхи та хвороби
вичитуєш із ранкової преси.

Я забуваю цю дивну жінку,
забуваю її мовчанку,
мов недочитану сторінку
починаю читати спочатку.
Ніби знову вчусь писати,
вчу абетку – веселу й співочу,
знаючи, що мої адресати
нічого від мене давно не хочуть.

Хай на світанку його передмістя
озвуться за мною фабричним гулом,
хай я, подібно до палого листя,
залишусь для когось печальним минулим.
Хай по мені не залишиться сліду,
хай не залишиться жодного жалю –
я так чи інакше з нього вже їду,
я ось його уже залишаю.

І жінка ця хай навчається жити,
так, ніби завжди жила без мене,
хай не спиняються літні пружини,
нагріваючи небо зелене,
хай працюють державні контори,
хай не запізнюються трамваї,
хай будуть відчиненими коридори,
в яких вона мене забуває.

Я забуватиму його ріки,
буду заплющувати повіки,
буду зчитувати плакати,
я буду чекати, я вмію чекати.
Тож хай все забудеться – я не проти.
В її листах стільки турботи,
стільки любові, стільки отрути.
І спробуй її після цього забути.

Сніг зігріється у руці.
В країни закінчуються бійці.
Але не закінчується повітря.
І ця западина світла - гостріша ножа,
Але ще не помітна межа,
і смерть ще непомітна.
Просто такі темрява і зима.
Ті, кого ти любиш, знають: усе недарма.
І в смутку їхньому є присмак ожини.
Тому що в слові "смерть" і в слові "любов"
немає спільних звуків, і нам обом
далі з цим жити.
Нам потім розкажуть про сніг.
Розкажуть про всіх юних, усіх ясних,
тих, що встояли між мішанини.
Їх навіть не називали на імена.
Але в них була ця країна, й вона одна
була між ними.
Просто тепер такі холоди.
І той, хто дочитав сюди,
спиниться серед рядка і затихне:
віршІ наче душі, в них не вірять ті,
хто нічого не втрачав у цьому житті,
хто думає, ніби час - це щось застигле.
Нам із тобою потім скажуть усе.
Але є повітря. І воно всіх нас несе.
І не бійся слухати слова, що ранять.
Це наш час. Це наша перша зима.
Країна нічого не вдіє сама.
І пам´ять кожного з нас - більше, ніж памʼять.
Хто зможе зігріти ці сніги?
Зима - це відчуття ваги
і відчуття невагомості серед снігу.
Відчуття часу, який перестав бути чужим.
Відчуття вІршів, відчуття ожин,
відчуття твого сміху.
І не закінчується світло згори.
І люди освідчуються, мов приносять дари
тому, хто знає ціну любові.
Країна глибока, ніби плесо ріки.
І дерева стоять, як жінки -
щедрі і гонорові.